Медичний факультет Львівського університету Йозефа І за Австрійської монархії

                                      (Перший період, 1784–1805)

Відкриття у Львові університету європейського зразка відбулося у ХVІІІ ст.,  після того, як  три найбільші в Європі Австрійська, Прусська та Російська імперії провели перший поділ Речі Посполитої. Імператриця Австрії Марія-Терезія (1740-1772)  у серпні 1772 р.  ввела армію до Галичини та на територію частини польських земель. Приєднали до імперії Габсбургів Галичину, Малопольщу, західну частину Волинського та Подільського воєводств, 83 тис. км² з 2 650 тис. мешканців.

До складу Австрійської імперії увійшло Галицько-Волинське князівство, в один час Руське королівство, котре існувало у 1199-1349 роках як  середньовічна монархічна держава у Східній Європі, було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Київської Русі.  Жителями були переважно слов'яни-русини, мали місце нечисленні поселення поляків, литовців, ятвягів, представників кочових народів. У містах князівства існували ремісничо-купецькі  колонії німців, вірменів, сурожців, євреїв.  Культурними осередками князівства стали великі міста і православні монастирі, які були основними освітніми центрами. Будували багато церков. Князь Роман здобув у 1204 р. Київ, прийняв титул Великого князя Київського. 

У середині XIII ст. галицький князь Данило заснував нове місто з переважно руським населенням. Вважають, що це відбулося 1256 року (почали вказувати на 1240 р.). Місту дали назву "Львів" на честь князя Лева, сина засновника Львова Данила Галицького. За відданий посаг княгині Констанци у 1270 році  споруджено у Львові при храмі  Івана Хрестителя монастир зі шпиталем-притулком для хворих. Після коронації Данила Галицького (1253)  Га́лицько-Воли́нське князівство стало Руським королівством.

 Близько 1272 року столицю Галицько-Волинського князівства перенесли з Володимира до Львова, місто стало столицею Королівства Русь. На Святоюрській горі у Львові  русини ставили церкву і монастирі ще у ХІІІ ст. Князь Лев побудував на горі пагорба церкву та надав їй ім’я св. Юрія. Після пожеж і руйнувань кілька разів відновлювали церкву і монастир. У місті почали з'являтися національні меншини  – вірменська і німецька.

У 1349 році Галицько-Холмське і Перемишльське князівства захопив польський король Ян Казімєж. Він проводив війну за руську спадщину проти Литви. Король  під час війни збільшив терени своєї держави у 2,5 рази, захопив Галичину, південну частину колишнього Руського королівства, деякий час титулувався «королем Польщі і Русі».  У 1434 році заснував Руське воєводство.  Місто Львів почали розбудовувати у новому місці. Український народ втратив державність, а Галичина потрапила під зверхність колонізаторів, які нав'язували свою культуру і свою мову.

З початком  панування Польської держави на землях Галичини поселялися польські та німецькі колоністи. Король Польщі затвердив (1356) Львову магдебурзьке право – першому з міст на території сучасної України. Прибулі німецькі колоністи невдовзі отримали тут виразну чисельну перевагу. Міщани Львова відкрили (1377) шпиталь для хворих, немічних і бідних.  Василь Русин заснував у Львові  (1445) одну з перших приватних аптек.  У Львові в ті часи було   6-17 тис. населення, найбільше поляків, українців і євреїв. Відбувалися напади монголів і татар, нищили міста і села, забирали невільників.

Львів опинився на важливій ділянці  Великого Шовкового Шляху – системи караванних доріг, що сполучали Європу з Китаєм. Цей шлях використовувався вже тисячі років для ведення торгівлі, для діалогу культур Сходу і Заходу. Торгова монополія на цих ділянках належала італійцям з Генуї, німецькі купці зі Львова були їхніми компаньйонами. В цей період історії Львів набрав стрімкого розвитку і став одним з багатих міст в Центрально-Східній Європі.

У Львові жило  (1405) близько десяти тисяч осіб, з них у Середмісті 4-5 тис. Серед населення Середмістя  в той час переважали німці. Те ж саме спостерігалося тоді у Кракові. Діловодство львівського магістрату велося спочатку німецькою мовою, у 1450 році переведене на латину.

Русини у Львові мали (1412) на східній окраїні Середмістя одну православну церкву Успення Богородиці. Згодом (1538) львівські міщани добилися відновлення галицького православного єпископату на Святоюрській горі, єпископом став Макарій. Відбувалося українське відродження, у ньому брали активну участь руські купці і ремісники, об’єднані навколо церковних братств у Львові. Найвпливовішим було львівське Успенське братство, зосереджене в Середмісті.

Розвивалася допомога хворим жителям. У 1512 році у Львові за західноєвропейським взірцем засновано цех цирульників. Майстри цього цеху голили людей та надавали медичну допомогу – здійснювали кровопускання, лікували вивихи і переломи, зупиняли кровотечі, перев’язували рани, робили масажі, ставили банки, виривали зуби, готували різні пластирі для гоєння ран. Майстри цеху готували учнів, які за три роки мали засвоїти відповідні навики та скласти екзамен на майстра. Цех цирульників, у складі якого були й українці, діяв у Львові понад 250 років.

Наприкінці 1572 року до Львова прибув друкар Іван Федорович, який організував на Підзамчі приватну друкарню, видав книги Апостол і Буквар. Львівське Успенське братство, яке мало початкову парафіяльну школу при Успенській церкві, перетворило її  в гімназію – братську школу, викупило друкарню Федоровича. Навколо Львівської братської школи і друкарні зосереджуються інтелектуали, зокрема брати Памво і Степан Беринди, Лаврентій і Стефан Зизанії. Пізніше вони переїхали до Києва, де вже Богданом Хмельницьким підготовлено ідеологічний ґрунт для відновлення української незалежності.

У Львові в той час піднімається єврейська громада і  засновує свою гімназію. Вірменська громада створила (1573) свою гімназію та свою друкарню. Через п'ять років  відкрито польську друкарню. У ті часи великі українські роди й багато дрібної шляхти відстали від української нації – русинів. При нації залишилися здебільшого духовенство, селянство та найбільш самостійне міщанство. Після кількох століть  полонізації, заселення міста як торговельного центру національними меншинами, Львів завжди був у значній мірі українським, відстоював приналежність українців до своєї рідної землі.

У середньовічному Львові посилився розвиток медицини. Прибували дипломовані лікарі, випускники європейських університетів. Розвивалася цехова медицина цирульників. Продовжувала існувати народна медицина, допомагали лічці-знахарі, травники, бабці-повивальниці, які свій досвід і знання передавали з покоління в покоління. Відкривали шпиталі і притулки для інвалідів і немічних.

       У ХVІ ст. створено низку шпиталів-притулків при українських церквах Львова. Зокрема, Ставропігійське братство заснувало (1522) при церкві Успення Богородиці (на вулиці Руській) шпиталь на 10-20 хворих. Його утримували на благодійні пожертвування, хворим надавали допомогу ченці домашніми народними засобами. Шпиталь проіснував понад 200 років.

Населення Львова (1630) досягло 25-30 тис. осіб, місто стало найбільшим торгово-ремісничим центром на території сучасної України. Ремісники були об’єднані в понад 33 цехи, де працювали майстри 133 професій.  У Львові споруджували храми і кам’яниці, що стали видатними пам’ятками архітектури у поширеному тоді з Італії стилі Ренесансу. Збудовано кам’яниці на площі Ринок, нову Успенську церкву на вулиці Руській, другу синагогу в Середмісті «Золоту Розу» (зруйновану 1943 р.).  У Львові поширилося житлове будівництво на зразок «міщанського дому» – здебільшого дво- та триповерхові будинки.

   У XVI–XVII ст. центрами культурного життя на українських землях були церковні братства. Користуючись підтримкою міщан і духовенства, вони сприяли поширенню ідей гуманізму, розвитку науки і шкільництва. Найдавнішим православним в Україні було Успенське братство (Ставропігійське з 1586 р.) у Львові. Ставропігійське братство  заснувало (1856) перший на українських землях середній навчальний заклад – Льві́вську бра́тську шко́лу, яка стала визначним українським культурним православним центром. Тут вивчали церковнослов'янську, грецьку, латинську і польську мови, математику, граматику, риторику, астрономію, філософію та інші дисципліни. Братська школа відіграла значну роль у підготовці студентів, котрі пізніше навчалися в європейських університетах. Керівники Львівського братства планували перетворити свій «гімнасіон» у вищий навчальний заклад.

Ян Замойський  заснував (1593) поблизу Львова Замойську академію. Львівський лікар, доктор медицини Урсин організував в академії медичний клас, в якому була «руська» група. У цій групі навчалися русини зі Львова та інших українських земель, випускники братських шкіл.

 У ХVІІ ст. виникло питання про можливість створення українського університету на базі братської школи, оскільки в Європі вже було багато університетів. Проте тільки полякам вдалося відкрити вищу школу. Єзуїти, які прибули до Львова наприкінці ХVІ ст., відкрили у 1608 році свою школу-колегію для польського населення, яку підтримували польські магнати. Проводячи полонізацію Львова, єзуїти добилися в короля Яна Казімєжа у 1661 році диплому про надання єзуїтській колегії «гідність академії і титул університету», право викладання всіх університетських дисциплін (крім медичних) і  присудження вчених ступенів. Вчені Ягеллонського університету та частина політиків Польщі рішуче виступили проти такого «університету» єзуїтів у Львові. Академія з титулом університету перенесла періоди занепаду, проіснувала понад 100 років. Академія-університет   повністю перебувала під контролем єзуїтського ордену і була підпорядкована генералові єзуїтів у Римі. Приміщення університету було в центрі міста у триповерховому будинку біля костелу єзуїтів (вул. Театральна). Навчальний заклад будував і купував нові приміщення, мав свою бібліотеку, найбільшу у Львові друкарню. Після поділу Польщі (1773) влада Австрії закрила  академію єзуїтів. Поляки вважають дану вищу школу першим університетом на території Галичини.

У Львові в ХVІІ ст. з’являються дипломовані лікарі, випускники Замойскої Академії та університетів Європи. На початок цього століття у Львові вже було 15 дипломованих лікарів, 5 цирульників-хірургів, 15 аптекарів.

У Львові діяли 4 шпиталі при українських церквах: Успення Богородиці, Богоявлення, Благовіщення та св. Миколая. Ставропігійське Братство побудувало (1662) нову лікарню при Онуфріївському монастирі. В 1770 році почалася найбільша епідемія чуми.

В епоху Ренесансу Львів був відомим освітнім містом Центральної Європи. Вже у першій половині XVI ст. у Львові з’явилися італійські архітектори, започаткували поширення нового стилю італійського ренесансу на українських землях У 1744-1764 роках тривало будівництво нової катедральної церкви св. Юра, оздоблювальні роботи завершилися  у 1772 році, прикрашав храм скульптор Іван Георгій Пінзель. Львівський собор Галицької митрополії  УГКЦ у стилі бароко,  монументальний архітектурний ансамбль з виразними національними рисами, став головною святинею українських греко-католиків. Навпроти  собору збудовано палату греко-католицьких митрополитів (1761–1762), зразок  палацової архітектури другої половини сторіччя, яка поєднує в собі пізнє бароко з елементами класицизму.

У ХVІІ–ХVІІІ ст. в результаті тривалої полонізації більшість населення Львова становили поляки, також було багато німців, які згодом асимілювалися. В той час вірмени і євреї  сформували свої квартали, що мали часткове самоврядування. Надання міщанських прав лише римо-католикам заохочувало асиміляцію меншин до польської культури, що затримувало розвиток культури і освіти українців. В таких умовах Львів і Галичина несподівано опинилися під владою Австрійської імперії Габсбургів.

Імператриця Австрії Марія-Терезія заявила про необхідність облаштування Галичини на зразок Королівства Богемії. Вибір назви нового краю зробили на підставі його історії. Галицьке князівство (1084–1199) перебувало у складі різних держав, серед яких Галицько-Волинське князівство (1199–1349), Угорське королівство (1349–1387), Королівство Польське (1387–1569), Річ Посполита (1569–1772). Титулярним королем Галичини та Володимирії був Людовик Угорський  (1342–1370), Габсбург Альбрехт ІІ – титулярний король Галичини і Володимирії (1437–1439), Владислав Опольчик, намісник угорського короля Людовика, король Руської землі (1372–1378) та ін. 

В ХІ–ХІІ ст. місто Володимир було одним з найбільших міст Київської Русі-України, поряд із Києвом, Черніговом, Переяславом. У часи феодальної роздробленості Київської Русі (ХІІ ст.) місто стало центром  удільного Волинського князівства, з першої половини ХІІІ ст. – центром об'єднаного Галицько-Волинського князівства (з 1253 р. – королівства). Це був період правління князя Данила Романовича (1201–1264), названого Галицьким, чиє ім’я надано Львівському національному медичному університету.

Після Люблінської унії (1569) місто Володимир увійшло до  складу  Польського королівства, що упродовж XVI–XVII ст. було значним торговельним осередком. У місті діяли численні ремісничі корпорації — «цехи», вироби місцевих майстрів славилися високою якістю та експортувалися до країн Європи. Тричі на рік у Володимирі відбувалися міжнародні ярмарки. Назву міста в розмовах часто  скорочували, вживали Лодимир або Ладимир. Внаслідок третього поділу Польщі (1795) місто увійшло до складу Російської імперії  як  один з повітових центрів Волинської губернії, стало Володимир-Волинським.

 По приєднанню української території до Австро-Угорської  імперії на підставі вже створеного Королівства Богемії та існуючих раніше королівств прийнято рішення надати території назву - Königreich Galizien und Lodomerie з центром у Львові, тобто Королівства Галичини і Володимирії  (писали часто транскрипцію німецьких слів – Королівство Галіції і Лодомерії). До цього королівства поряд зі Східною Галичиною при третьому поділі Польщі приєднали етнічно польські території – м. Краків, Холмщину, Південне Підляшшя. Спочатку польські території називали землями Нової Галичини, пізніше як провінцію Західної Галичини з центром у Кракові. Пізніше (1803) влада Відня ліквідувала цю Західну Галичину, залишилося на короткий час вільне місто Краків.

Згодом відбулися другий (1793) та третій (1795) поділи Польщі. Російська імперія в першому поділі Польщі (1772) зайняла частину Білорусії, у другому –   Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину та білоруські землі. У третьому поділі Польщі Росія зайняла Західну Волинь, Західну Білорусь, більшу частину Литви і частину Латвії.  Від Австрії  відійшли до Росії частково Волинь та Поділля. Царська влада утворила Київську, Подільську та Волинську губернії Росії. До  Російської імперії стали належати майже 80% українських земель. Польща як держава перестала існувати.

Наприкінці XVIII ст. територія України була поділена між іноземними державами – Російською та  Австрійською імперіями, що поглибило особливості політичного, соціально-економічного, культурного та релігійного розвитку її окремих регіонів. Більша частина українських земель перебувала у складі Російської імперії, значно менша частина перейшла від Польщі до Австрійської імперії.

Монархія Габсбургів, яка кілька століть була однією з найважливіших країн в центрі Європи, відрізнялася від усіх інших монархій і країн – в ній було кілька десятків національностей і 12 національних мов. Габсбурзька монархія ніколи не старалася придушувати етнічні групи в рамках монархії, її  вважали в тому відношенні  унікальною в Європі. Інші держави не допускали більше однієї мови, а Габсбурги, навпаки, сприяли мовному розмаїттю. Імператор Йозеф І зобов’язував навчальні заклади викладати грамоту й інші навчальні дисципліни мовою місцевого населення. Таким чином умови перебування Східної України і західноукраїнських земель під пануванням Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії та Російської імперії були зовсім відмінними. Якщо царський режим майже три століття забороняв українську мову, видав понад 200 указів і розпоряджень на знищення української мови, то влада Австрійської монархії упродовж 150 років підтримувала руську (українську) і ще одинадцять національних мов. Пізніше у Львівському університеті відкрито українські кафедри, обіцяли в Королівстві Галичини відкрити український університет. Це переважно не враховується як одна з історичних обставин, що зумовила за півтора століття появу значної відмінності між духовним станом частини українського населення Російської та Австрійської імперій, Східної та Західної України.

Королівство Галичини та Володимирії, коронний край, в якому існував 146 років перший заснований на українських землях університет, був складовою частиною Габсбурзької монархії (1772–1804), Австрійської імперії (1804–1867) і Австро-Угорщини (1867–1918).  Столицею Королівства Галичини і Володимирії був Львів. Адміністративні посади обіймала польська шляхта, хоч більшість населення становили українці. На території королівства існували чисельні єврейські та вірменські громади. До 1849 р. королівство управлялося з Відня, переважно етнічними німцями й онімеченими чехами. Командувачем військ, які зайняли Галичину та Володимирію, був генерал словацького походження Андрей Гадік 

    В адміністративному відношенні королівство було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів. У 1780–1786 роках було запроваджено новий поділ, вже на 18 округів, з них 12 становили українську частину краю – Східну Галичину. Королівство  очолював у Львові губернатор, призначений Віднем. Першим губернатором був Антон фон Перґен.

   Після поділу Галичина, Буковина і Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Королівська влада Польщі, війни довели країну до зубожіння. Міське населення занепало одночасно із занепадом торгівлі та промисловості. Селянство страждало під гнітом кріпацтва, бідним було хліборобство, ремісництво. У 1773 році Галичина мала близько 2,6 млн мешканців у 280 містах і приблизно 5500 селищах. Було приблизно 19 000 шляхетських родин з 95 000 особами (близько 3 % населення). Кількість кріпаків — 1,86 мільйона, тобто понад 70 % населення. Нечисленні були фермери, більшість з них (84 %) мали лише маленькі володіння або були безземельні.

Імператори Йозеф I і пізніше Франц І скасували у Королівстві Галичини і Володимирії  кріпацтво й урізали у вольностях місцеву шляхту, була обмежена панщина (1766), пізніше  скасовано підданство селян (1785).  Міщани і селяни отримали право на вільне одруження, скаргу і апеляцію до суду. У Львові Австрійська влада ліквідувала самоврядування за маґдебурзьким правом (1786), впорядкувала міську господарку.

Австрійський уряд значну увагу приділив впорядкуванню економічних та соціальних відносин. Українська католицька церква візантійського обряду була перейменована на Греко-католицьку церкву, її урівняли в правах з Римо-католицькою, отримала семінарії та митрополита. У 1782 році видано наказ для Галичини, яким обмежувалося право панів над селянами: селяни дістали право одружуватися без згоди пана, шукати заробітку де завгодно, віддавати дітей до шкіл. Було введено нове оподаткування – 70 % прибутку з праці йшло селянинові, 18 % – державі і 12 % – панові. Хоч ці заходи були непопулярними серед аристократії, вони зміцнили авторитет австрійських монархів серед простих українців. Проведені реформи багато зробили для морального піднесення українців, дали надію на краще життя, кращу освіту, розбудили енергію для боротьби за майбутнє.

Імператор Йозеф I намагався піднести господарське і духовне життя Королівства Галичини, провів ряд реформ. Уже в 1774 році було засновано народні школи трьох типів: однокласні, з навчанням українською мовою, трикласні та чотирикласні – з викладанням німецькою мовою. Австрійський уряд провів  (1777) шкільну реформу, на місце шкіл «дяківок» запровадили «тривіальні» школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні школи – для великих міст і по монастирях. До 1792 року існували окремі «руські» школи,

        Коли влада ліквідувала заснований королем у Львові польський університет (1773) на базі  Львівської колегії (академії) єзуїтів було засновано нову «академію» – 6-класову гімназію з дворічним ліцеєм. Академічна гімназія старша за університет, при якому вона мала би функціонувати. Ще 1848 року ця гімназія, в якій навчання провадили німецькою мовою, мала бути переведена на мову місцевої людності – руську, тобто українську. Але процес її українізації затягнувся, і гімназія залишалася німецькомовною, бо нібито не було відповідних вчителів, підручників і виробленої термінології.

  Руську мову та літературу у 7 та 8 гімназійних класах викладав Яків Головацький. З 1864 року руську мову впровадили для навчання більшості дисциплін до перших 4 класів гімназії. Після тривалих протестів і петицій лише з 1873 року почали впроваджувати руську мову до старших класів гімназії. І щойно з 1878 року, коли гімназисти складали першу матуру (екзамен на атестат зрілості) руською мовою, закінчився цей 30-річний процес українізації. На той час в гімназії навчалося 379 учнів, переважно греко-католиків, але було теж 11 римо-католиків. 

У Галичині почало діяти нове, більш прогресивне санітарне і медичне законодавство. Влада у Відні видала «Санітарний патент», який розділив права лікаря і аптекаря. Почато перевірку лікарень, аптек, тих закладів, що надавали медичну допомогу.

Австрійська влада ліквідувала у Львові самоврядування за магдебурзьким правом (1786), впорядкувавши розвиток міста. У 1777–1820 роках розібрано Низький замок і середньовічні мури, на їхньому місці впорядковано сквери – зі сходу Губернаторські Вали, де пізніше збудовано (1870–1878) у стилі неоренесансу будинок Галицького намісництва,   побіч збудовано чотириповерховий палац губернатора-намісника. Із заходу впорядковані  Гетьманські Вали вздовж течії річки Полтви, де сформувалася нова центральна магістраль – нинішній проспект Свободи.

До приходу австрійців на теренах Галичини (1772) було всього 15 лікарів. Відкрито у Львові (1771)  перший на території українських земель фізикат – приймальну лікарів, яких називали фізиками. Проживало у Львові (1773)  22,4 тис. осіб. Українці становили в Галичині  80 % населення, але у самому місті вони знаходилися на третьому місці після поляків і євреїв.  У Львові діяли українські організації, будували церкви, монастирі, шпиталі.  Тоді ж було збудовано 4 шпиталі при українських церквах: Успення Богородиці, Богоявлення, Благовіщення та св. Миколая.  Ставропігійське братство побудувало (1662) нову лікарню при Онуфріївському монастирі. Діяли міські шпиталі. Серед українців  було мало заможних людей, які могли оплачувати навчання дітей в університетах  Переважно посилали синів на оплачуване навчання священики, вчителі, адвокати.

 Раніше, у XVII ст.,  на території України та  у Львові з’являлися дипломовані лікарі із Замойської академії та з університетів Європи.  Львів’янин Пилип Ляшковський здобув диплом доктора медицини у Падуанському університеті (1642). Біля Львова (у Дрогобичі) раніше народився  (1450) Юрій Котермак Дрогобич – доктор філософії та медицини Болонського університету, ректор цього університету (1481–1482), професор медицини Ягеллонського університету, припускають що відвідував Львів. В цьому столітті в університетах Європи захистили докторські дисертації (стали докторами медицини) понад 740 лікарів, уродженців української території. У Лейденському університеті  (1780) став доктором Данило Самойлович,  у Страсбурзькому – Олександр Шумлянський (1780),  у  Ягеллонському (1792) –  Яків Постоловський. Ще на початку XVII  ст. у Львові вже згадували про 15 дипломованих лікарів, 5 цирульників-хірургів, 15 аптекарів.

Наприкінці XVIII ст., за деякими даними, медичну допомогу хворим у Львові надавали  6 лікарів-іноземців, 7 цирульників, 33 помічники майстрів-цирульників, 28 партачів-цирульників, не оформлених у цеху. Скільки українців було серед них  – не встановлено.

З метою поліпшення медичного обслуговування населення імператриця Австрії Марія-Терезія  видала 22 грудня 1772 р. Декрет про призначення доктора медицини Анджея Крупіньского протомедиком Королівства Галичини і Володимирії. Він мав розвивати медицину Львова, налагодити медичну службу і освіту за кращим австрійським зразком. Передбачалося відкриття у Львові спеціальної медичної акушерської школи.

Уряд Австрії вирішив 13 січня 1773 року відкрити у Львові  Collegium medicum у складі присланих з Відня двох професорів медицини та трьох хірургів-акушерів. Керівником став протомедик Анджей Крупіньскі. У березні губернатор Львівщини видав розпорядження читати лекції з галузей медицини для покращення діяльності аптекарів і акушерок.

         1 жовтня 1773 р.  при Духовній академії Львова відбулося урочисте відкриття колегіуму, який став першим на західноукраїнських землях середнім медичним закладом. При колегіумі відкрито  першу у Львові медико-хірургічну школу, що почала прискорено готувати акушерок. Передбачалася підготовка хірургів і цируликів. Анджей Крупіньскі, який очолював колегіум,  уродженець Польщі, закінчив медичний факультет Віденського університету (1772),  викладав у медичній школі колегіуму (1773–1775) анатомію, акушерство, загальну патологію, терапію, став першим у Львові професором  медицини. Збирався очолити в університеті кафедру клініки і патології. У львівській друкарні він видав у 1774-1777 роках п'ять томів праць з медицини та хірургії польською мовою, обсягом 2170 сторінок. З часом зібрав унікальну бібліотеку праць видатних науковців з медицини,  природничих і гуманітарних  наук. Понад 6000 томів його бібліотеки пізніше стали основою бібліотеки медичного факультету університету. За рік до відкриття університету раптово помер у 39 році життя, обставини невідомі.               Фото А.Крупіньскі

Після того, як австрійська влада закрила польський університет Яна Казімєжа, місцева інтелігенція старалася відновити у місті осередок вищої освіти. Громадські організації Львова, австрійські та польські вчені (українські вчені тоді ще не виступали у Львові) подавали прохання до влади Австрії покращити забезпечення міста і краю своїми  кваліфікованими богословами, правниками, лікарями, освіченими людьми, відкрити у Львові університет з усіма чотирма факультетами.

Імператор Австрії Йозеф І вперше приїхав до Львова (1783), ознайомився з містом, особисто оглянув монастир ченців ордену тринітаріїв на Краківській вулиці та розпорядився його закрити, а приміщення передати майбутньому Львівському університету. Тринітарії займалися  викупом бранців з турецької неволі, звільнили у Стамбулі понад 500 невільників. За згодою імператора влада Австрії дала дозвіл відкрити в Королівстві Галичини і Володимирії університет з чотирма факультетами  –  філософським, юридичним, теологічним (богословським) і медичним. Університетові було передано приміщення колишнього монастиря усунених тринітаріїв – комплекс  триповерхових будинків на Краківській вулиці та костел св. Трійці. В часи Польщі релігійні організації мали у своїй власності багато храмів і монастирів. Після поділу Польщі влада Австрії перевела церковну власність у державну, стала розпоряджатися храмами і монастирями, багато із них було закрито.

Урочисте відкриття Львівського університету проведено 16 листопада 1784 року імператором Австрії Йозефом І і названо університет його іменем. Університет стали називати Йозефинським.  Професорами  університету  Йозефа І призначено в основному випускників Віденського університету, проте їх було мало.  На медичному факультеті Львівського університету був Франциск Мазох (батько сина Леопольда),  професор хірургії, обирався деканом медичного факультету, ректором університету, проводив у Львові безкоштовне щеплення проти віспи, почесний громадянин Львова.  Йоганн Гільденбранд  – професор анатомії та клінічної практики, декан медичного факультету, один із найбільш авторитетних лікарів Львова, автор хірургічних посібників.  Томаш Седей – професор фізіології та вищої анатомії, декан медичного факультету, особистий лікар губернатора Королівства Галичини, почесний професор Львівського університету.  Бурхард Шіверек  –  професор  хімії та ботаніки, вивчав хімічний склад мінеральних вод Прикарпаття, декан медичного факультету, ректор університету. Ян Вальц – професор хірургії та акушерства.

У будинках монахів-тринітаріїв створено досить велику університетську бібліотеку наукової літератури Європи, до якої увійшла бібліотека А. Крупіньского. Налагодили велику університетську друкарню. Засновано великий анатомічний музей. Планувалося, що університет буде готувати фахівців для потреб населення Королівства Галичини і Володимирії. В університеті діяла прийнята в Європі університетська автономія і самоврядування, вибори деканів і ректорів, зв'язок з релігією. Клінічною базою для проведення практичних занять з хворими став шпиталь св. Лазаря на вул. Коперніка, де працював протомедик Галичини  А. Крупіньский.

Для вступу в університет потрібно було спочатку навчатися п’ять років у гімназії, де викладали латину і німецьку мови. Вступників приймали за документами, навчатися чотири роки на філософському факультеті. Після того навчання загальних предметів приймали на медичний та інші факультети. Далі навчання на обраних факультетах тривало чотири роки. Навчальний процес на факультетах проводили латинською, польською та німецькою мовами. За навчання потрібно було вносити значну оплату, частині студентів із бідних родин оплачували з релігійного фонду.

У 1787 році  в університеті відкрито окремий богословський факультет для українських студентів з викладанням «руською» мовою. При теологічному факультеті функціонував (1787– 1806) Інститут Studium Ruthenum, призначений для підготовки кандидатів на посади греко-католицьких священиків. Це були  «руські» курси з дворічним навчанням церковно-слов’янською мовою, наближеною до «руської» народної. На цих курсах підготовлено 470 студентів, які пізніше стали більш освіченими священиками в селах, сприяли розвитку національної свідомості.

За Австро-Угорської імперії ректорами університету Йозефа І  обирали багато разів  русинів-українців, священиків і єпископів греко-католицької церкви (згодом УГКЦ), професорів богословського факультету. Першим українцем, який став ректором університету (1796/97 навчальний рік - н.р.) був Антін Ангелович – професор богослов’я, український релігійний, освітній і політичний діяч, єпископ, перший греко-католицький Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський і Єпископ Кам'янецький, предстоятель УГКЦ. Ректором університету обирався Венедикт Левицький (1829/30 н.р.), обраний 4 рази деканом богословського факультету (1829–1847), професор морального богослов’я (з 1817 р.), уродженець Львівщини, закінчив Львівський університет (1805), український греко-католицький церковний діяч, був священиком у соборі св. Юра, заступником ректора Львівської духовної семінарії (1815– 1820). Три рази у 1833–1859 роках ректором університету обирали Онуфрія Криницького – українського церковного і громадського діяча, священика УГКЦ, професора, доктора богослов'я, декана факультету. Згодом ректором університету обрали Григо́рія Яхимо́вича – Митрополита Галицького та Архієпископа Львівського, предстоятеля УГКЦ.

Ректором університету в 1863/64 н.р. був Яків  Голова́цький – професор кафедри «руської філології» філософського факультету,  український етнограф, фольклорист, історик, поет, священик УГКЦ,  громадський діяч, співзасновник об'єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка Дністровая». Після відходу Я .Головацького професором цієї кафедри став (1888) Омелян Огоновський, був обраний деканом філософського факультету. Він закінчив у Львові Духовну семінарію і Львівський університет, був головою  "Просвіти",  засновником Народної ради і НТШ, підготував підручники «Граматика руського язика» (1889), «Історія літератури руської» (6 випусків, 1887–1893). Видав «Слово о полку Ігоревім» (1876), Кобзар Т. Шевченка  (1893).  Опублікував хрестоматії з історії церковнослов'янської (1871) та староукраїнської (1881) мов. 

У  1867/68 н.р. ректором університету був обраний Йосиф Делькевич, священик і релігійний діяч УГКЦ, посол Галицького Крайового Сейму, вперше почав викладати в університеті педагогіку українською мовою. Климе́нт Сарни́цький, священик, професор біблійних наук, двічі був обраний ректором, чотири рази обирали його деканом богословського факультету. За два роки після відновлення медичного факультету (1896) ректором університету обрали  Йосифа Комарницького – священика Львівської архієпархії УГКЦ, доктора богослов'я, декана богословського факультету. За весь час діяльності у Львові університету Йозефа ІІ (1784–1918) сенат обирав ректорами дванадцять українців, ще частіше їх обирали деканами богословського факультету.

Українці були також викладачами університету. Першим професором українцем на філософському факультеті став (1798–1802) Петро Лодій, уродженець Закарпаття,  автор багатьох праць, його вважали одним із енциклопедистів університету. Професором університету став (1882)  Олександр Огоновський, доктор права, закінчив Львівський університет, український громадський діяч,  ініціатор створення Народної Ради  і перший її голова (1885), редактор «Правди» (1872–1876), засновник «Просвіти», НТШ, вперше став викладати на правничому факультеті українською мовою,

 Такий розвиток українського суспільства, запровадження української мови у вищу освіту відбувався на західноукраїнських землях в той час, коли на  території Східної України, підлеглій Російській імперії, багатьма царськими законами і розпорядженнями заборонялася українська мова, ліквідували навчання дітей народною мовою, наказали знищити видані раніше книги, біблії,  не допускали привезення з Галичини української літератури. Гетьман Кирило Розумовський (1726–1803)  і козацька старшина просили імператрицю  Катерину ІІ відкрити в Малоросії два університети, один у столиці гетьмана Батурині, та їм відмовили.

Для посилення довголітньої русифікації населення Київської Русі-України та Гетьманської України  влада Російської імперії почала відкривати в ній вищі школи значно пізніше і тільки  з однією  – російською мовою навчання. Перший університет було засновано у 1805 році в Харкові.  Другим був Київський університет, заснований у 1834 році на базі закритого Крем’янецького ліцею. Він спочатку мав два факультети –  філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 р. –  філософський, який згодом поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. Третім університетом був Новоросійський в Одесі, заснований у 1864 році. Керівників призначав царський уряд, студентів різних набирали, жінок довго не приймали. Метою університетів було виховання вірнопідданих Росії фахівців. У Київському університеті українці заснували Кирило-Мефодіївське братство, яке жорстоко репресувала влада. Український поет і художник Тарас Шевченко  через своє членство у братстві був заарештований і засланий в Оренбурзький корпус.

      Формування медичного факультету Львівського  університету Йозефа І  тривало до 1791 року. За університетським статутом, затвердженим в Австрії (1774) на першому курсі викладали: історію, хімію, ботаніку і анатомію; на другому курсі – фізіологію, хірургію; на третьому – патологію, фармакогнозію, акушерство і гінекологію; на четвертому – клінічну медицину. Студентів було  мало, українців не було зовсім. У 1788 році в часописі «Державні вісті» відзначалося, що на медичному факультеті університету вчиться дуже мало студентів, на всіх курсах навчалося тільки 7 осіб.  Проте вже  з 1789 році медичний факультет мав 56 студентів; в 1790 році – 92.  У 1794–1796 роках 4 випускники отримали диплом доктора медицини,  один – доктора хірургії. За 1791–1795 роки магістрами хірургії стали 28 осіб, магістрами аптекарства – 13 осіб. Про загальну кількість випускників медичного факультету, їх діяльність та місце роботи не знайдено відомостей.

     Медичний факультет Львівського університету Йозефа І не забезпечував потреб Галичини в лікарях, не надавав обширної медичної допомоги населенню Галичини, міста Львова. Лікарів готував у Кракові Ягеллонський університет. Значне число відомих пізніше лікарів і професорів медицини у Львові навчалися у столичному Віденському університеті, у Празькому, Ягеллонському, та  інших європейських університетах.

           При такій підготовці фахівців у Львові роботу університету стали вважати недостатньою. Деякі науковці, як видатний і суперечливий професор природничої історії Бальтазар Гакет (уродженець Франції, вчився в Парижі), вважали Львівський університет непотрібним. Враховуючи усі обставини влада Австрії у 1805 році прийняла рішення перевести університет частково до Кракова в Ягеллонський університет, у Львові залишити ліцей з трьома відділами. На базі колишнього медичного факультету університету створено Медико-хірургічний інститут без університетських прав, що готував фахівців з хірургії та акушерства.

          У 1815 році, згідно з рішеннями Віденського Конгресу, Люблінське воєводство і навколишній край (Нова або Західна Галичина) Австрія віддала до частини поділеної Польщі, якою управляв російський імператор. Тернопільський край та Південне Поділля, яким володіла з 1809 року Росія, повернули Австрії. Краків і навколишня територія (колись також частина Нової або Західної Галичини) стали Вільним містом Краковом.

  Після війни Наполеона на прохання громадян Львова 1817 року імператор Австрії Франц І дозволив  перетворити ліцей назад  у Львівський  університет з німецькою мовою викладання та у складі лише трьох факультетів (без медичного). Продовжував працювати Медико-хірургічний інститут.

1820–1830-ті роки були періодом абсолютистського правління з Відня. Місцеві галицькі чиновники складалася переважно з німців та онімечених чехів, діти яких часто бували полонізовані. Після невдалого повстання у Польщі, окупованій Російською імперією (1830–1831), в якому брали участь кілька тисяч галицьких добровольців, багато польських біженців прибули до Галичини. Польський визвольний рух був швидко придушений австрійцями. Одним із наслідків цього невдалого повстання стало включення у 1846 році колишнього польського Вільного міста Кракова до складу Галичини, під адміністративне підпорядкування Львова. Влада вважала, що для Королівства Галичини і Володимирії готувати фахівців з вищою освітою має університет у Кракові.

            1830-і роки у східній частині Галичини ознаменовані національним пробудженням серед русинів-українців, що мало значення для розвитку вищих шкіл у Львові. Активісти, передусім з числа греко-католицьких семінаристів, «Руська трійця», Перемишльський церковний гурток під впливом визвольного руху в Європі почали привертати увагу простого люду до мовно-культурної проблеми. Появилися праці М. Шашкевича «Азбука і abecadło», Я. Головацького «Становище русинів Галичини», альманах «Русалка Дністровая» (1837). Наголошувалося на єдності русинів-українців по всій українській етнічній території.  

У 1846 році відбулося найбільше селянське повстання у Галичині,  розгромлено багато поміщицьких маєтків, у 1848 році революції відбулися у Відні та інших частинах Австрійської імперії, почалася «Весна народів». У Львові створено Головну руську раду (травень 1848 р.) – самоврядний орган русинів-українців на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем. Підняли питання  про національну рівність і розділення Королівства Галичини і Володимирії на Східну – русинську  і Західну — польську провінції.  19 квітня 1848 року губернатору Францу фон Стадіону було вручено петицію про Галицьку автономію на ім'я цісаря з вимогами запровадити у школах і громадському житті українську мову, забезпечити русинам доступ до всіх посад, зрівняти в правах духовенства всіх обрядів.

 Головна Руська Рада у Львові 9 червня 1848 року скерувала до нового імператора Фердинанда І свою першу заяву з проханням поділити Королівства Галичини та Володимирії на українську і польську частини.  Галицькі українці ще кілька разів (1854, 1863, 1866) добивалися в парламенті згоди віденського уряду на адміністративний поділ Галичини, але імператор схилявся до польської більшості Галицького крайового Сейму, яка була проти поділу, ні разу не допустив це реалізувати. 1888 році відбулися урочисті збори Народної ради, які очолював Олександр Огоновський – професор права в університеті (з 1882 р.), редактор газети «Правда» (1872—1876), ініціатор створення Народної Ради  і перший її голова. Він стверджував:  «Нині святкують львівські русини тор­жество 50-літнього ювілею розбудження рус­ької словесності в Галичині трудами неза­бутого Маркіяна Шашкевича». Після богослужіння в Успенській церкві (за покійного В. Барвінського, було 25 священиків) в Народному домі зібралося понад 400 учасників зборів – найбільше селян і маломіщан, також багато священиків, особливо молодих,  світської інтелігенції, прийняли програму народовського руху.  В 1851 році влада примусила припинити діяльність Головної руської ради.

У Львові також була сформована Польська національна рада. В листопаді  1848 року у місті розпочалося польське повстання, збройний виступ польських низів та студентської молоді за радикальні зміни. Активну участь брав «Академічний легіон» студентів університету, в якому було близько 1200 осіб, озброєні робітники і ремісники, частина національної гвардії. Повстанці захопили  і забарикадували центр міста біля університету. Львів уже був зайнятий армією імператора. Військо Австрії почало обстріл артилерією, згоріли будинки університету, пропала більшість книг із спаленої бібліотеки. Зруйнували  міську ратушу,  старий театр, Технічну академію, примусили повстанців капітулювати. Революція була придушена, частина повстанців загинула, частину арештували. Губернське правління було замінене намісництвом імператора.

Згодом влада передала  університету будинок монастиря ордену тринітаріїв на вулиці Миколая (тепер Грушевського) та їх костел. Через кілька років відновили діяльність університету. На місці зруйнованих будинків університету і костела пізніше дозволили українській громаді побудувати Народний дім та Преображенську церкву.

У період «Весни народів» українцям вдалося добитися запровадження української мови у викладання університету.  У 1848 році на філософському відділі університету відкрили кафедру руської філології, яку очолив відомий діяч «Руської Трійці» Яків Головацький. У 1862–1872 рр. відкрили кафедри з українською мовою викладання на богословському та правничому факультетах.

Уряд Австро-Угорщини у 1861 році надав  Королівству Галичини і Володимирії право обирати Законодавчі Збори -  Сейм. Після виборів послів в Сеймі стали домінувати польська аристократія і панство, які  були прибічниками ширшої автономії для поляків. Почався повільний процес лібералізації австрійського правління, поширився на  Королівство Галичини і Володимирії. Відбулися  (1867) установчі збори Товариства галицьких лікарів (ТГЛ), у яких взяли участь 47 медиків.

21 грудня 1867 року імператор Австрійської монархії Франц І затвердив австро-угорську угоду і нову  конституцію Австрії. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. Королівство Галичини і Володимирії продовжило перебувати  під тою самою владою в складі Австро-Угорської імперії. 

 До 70-х років ХІХ ст. навчання на всіх факультетах відбувалось в основному німецькою мовою, на богословському – латинською; кілька дисциплін викладали українською та польською мовами. За клопотаннями поляків 27 квітня 1869 року спеціальним розпорядженням імператора польська мова була визнана як офіційна в цілому краї, адміністрації, в судах, в освіті. Поступово зростала полонізація Львівського університету. У 1870 році польською мовою викладали 13 предметів, німецькою – 46, латинською – 13, українською – 7. Імператор Франц І (при владі у 1848–1916 рр.) 14 липня 1871 року   видав розпорядження про скасування обмежень на читання лекцій на правничому і філософському факультетах польською і українською мовами. Уже в 1906 року польською мовою читали 185 предметів, німецькою – 5, латинською – 14 і українською – 19.

Університет, який заснувала у Львові влада Австрійської імперії, вперше дав можливість львівським русинам-українцям брати участь у діяльності  вищої школи, викладати студентам українською мовою, очолювати кафедри, факультети (крім медичного), на посаді ректора очолювати університет. Студенти, які до цього часу могли навчатися тільки в інших європейських університетах, у Відні, Празі, в Кракові, тепер ставали випускниками  трьох факультетів Львівського університету. Вперше у Львові створено «руський» богословський факультет, який випускав священиків українців.

У перший період  діяльності  медичного факультету університету Йозефа І в ньому українців професорів не було, не проводилося підготовки лікарів із українського населення. Проте факультет  мав певне значення для покращення медичної допомоги жителям Львова і Галичини. Професори Й. Гільденбранд,  Ф. Мазох та інші надавали велику кваліфіковану допомогу населенню, проводили і публікували актуальні наукові дослідження. Не залишилося відомостей, де працювала мала кількість підготовлених докторів медицини, не збереглися  у Львові спогади про них.