Церкви доби Гетьманщини як об’єкт руйнівних заходів тоталітаризму

Українська Церква, за влучною характеристикою В. Щербаківського, була „душею волелюбного народу, народу артиста і поета, і часто у хвилини знесилення, суму, жалю і зневаги змушувала його звертати увагу на церкву, куди можна було ховатися зі своїми скорботами, виливати свою нудьгу, свої жалі перед Голготою, де можна було набиратися сили й енерґії для нової, завзятішої і ще тяжчої боротьби за волю, за добробут, за щастя рідного краю“[1].

Особливе місце займала церква в добу Гетьманщини. Найінтенсивніше містобудівельна і архітектурна діяльність велася у Середній Наддніпрянщині й на Північному Лівобережжі, Слобожанщині та прилеглих до них областях.

Доба Гетьманщини витворила новий тип сакральної архітектури, створила свій власний стиль — козацьке бароко. За задумами гетьманів, храми, як і княжого часу, мали нагадувати народові про велич України в Європі. Ними збудовані величні сакральні споруди: Троїцький собор у Чернігові (1679—1695), собор Мгарського монастиря (1684—1692), Богоявленський собор Братського монастиря (1690—1693), Микільський собор (1690—1696) у Києві та багато інших. Гетьманський собор став храмом української державности, ідеологічним прапором, який показував існування могутньої європейської держави.

В архітектурному образі церкви було символічно втілено патріотичні почуття про те, що існують єдиний народ і власна могутня держава. Розуміючи, яку роль відіграє Українська Церква в житті українців, колонізатори після утрати Україною незалежности силкувалися різними способами приручити її, використати на користь своїх аґресивних помислів. Неприхильність до української барокової церкви, зокрема козацького собору, який, був породжений внутрішньою суттю українського народу, був виразником української державности, почалася ще до совєтської влади. Ця недоброзичливість визначилася із самого початку „возз’єднання“ України з Росією. Остання уже тоді бачила в Українській Церкві той чинник, з якого український народ черпає енерґію для боротьби за волю, за щастя рідного краю.

Перша акція знищення українських церков почалася на початку XIX ст. після прийняття Синодом Російської Православної Церкви постанови про заборону будівництва українських церков у традиційному стилі, використання скульптур в іконостасах, ікон із коронованою Дівою Марією.

Друга широкомасштабна акція проти української церкви почалася з приходом совєтської влади. У середині 30-х років відбулися значні зміни в оцінках партійним та державним керівництвом СРСР національних інтересів у країні. На об’єднаному пленумі ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, який відбувався у 1933 р., наголошувалось, що „в деяких республіках СРСР, особливо на Україні, в даний момент головну небезпеку являє собою місцевий український націоналізм, що змикається з імперіалістичними інтервентами“[2]. „Москва неприхильно ставилася до того, що існують на Україні історичні й архітектурні пам’ятки, особливо з барокового періоду. В середині 30-х років сили централізації та русифікації дивилися на ці барокові будівлі як на втілення або сховище українських національних почуттів, якими б пасивними вони не були в той час“[3].

Пік другої акції припадає на 1930-ті роки, коли були знищені пам’ятки архітектури світового значення і, зокрема, Київської Руси: дзвіниця та собор Михайлівського Золотоверхого монастиря (збудовані 1108 року, знесені в 1934—1935 роках); церква Успіння Богородиці Пирогощі (збудована 1132—1136 роках, знищена 1935 року); Десятинна церква (збудована в 988—996 роках, сер. XVII ст., знищена 1935 року); Трьохсвятительська церква (збудована 1184 року, XVII ст., знищена 1934—1935 роках); Георгіївська церква (*1744—1752 + 1934); Микільський собор Микільського монастиря (*1693—1696 + 1934). Цей список великий, лише об’єкти архітектури національного і світового значення складають 251 одиницю. Із загальної кількости втрачених Україною пам’яток національного надбання 44 відсотки походять із доби Гетьманщини.

Нищення української церкви як однієї з головних опор народної духовности і національної свідомости було складовою частиною голодоморної стратегії режиму. Поряд з умертвленням мільйонів українських людей у тих, що вижили, треба було відняти духовні орієнтири, предківські традиції. Знищивши покоління віруючих, культові споруди, матеріяльну та духовну культуру українців, влада розчищала собі шлях до створення „гомосовєтіка“, який стояв би на службі російських імперських замислів.
Особливій руйнації большевики піддавали пам’ятки, збудовані гетьманами України, кошовими Запорізької Січи. Найбільшої руйнівної сили зазнали церкви, фондовані гетьманом І. Мазепою, кошовим П. Калнишевським.

Унаслідок акцій совєтської влади 1930-х років у Києві не залишилося навіть слідів від мазепинської церкви Богоявлення та собору „Великого Миколи“ в Микільському монастирі, які втілювали в собі ідею української державности. На їх місці збудували інші споруди. Все це робилося для ліквідації пам’яток української державности. Не пошкодували церкви Різдва Христового в Києві на Подолі. Цей храм мав велике історичне значення для українського народу. В цьому храмі 7 травня 1861 р. стояла труна з тілом Тараса Шевченка під час його перевезення з Петербурґа до Канева. Храм у народі називали „Шевченковим“.

Церква Різдва Христового

Щоб не було слідів історії доби Гетьманщини, на Слобожанщині — у Харківській, Сумській, Луганській, Донецькій областях (у 1930-х роках) знищили 45,8 відсотка архітектурних пам’яток, Середня Наддніпрянщина та Північне Лівобережжя — Київська, Чернігівська, Полтавська та Черкаська обл. — втратили 22,47 відсотка пам’яток.

Примусовою працею у релігійні свята та повсякденною атеїстичною пропаґандою, насильним нав’язуванням комуністичної ідеології совєтська влада вселяла байдужість загалу до тієї руйнівної роботи, вибивала з українського селянина все, що пов’язувало з церквою, з батьківською вірою, рідною землею, мовою. Їй значною мірою удалося зруйнувати ту органічну суспільну клітину буття українців, яка давала сили, наснагу і підтримувала глибоку віру у Всевишнього. Це був дуже далекоглядний план витравлення з душ українців образу української церкви як важливого символу нації.

Якщо підсумовувати, то за два століття царського та большевицького режимів удалося не лише фізично знищити численні зразки української сакральної архітектури, а й витравити їх із пам’яти українців. На запитання, як виглядала чи має виглядати архітектура національної святині, сьогодні майже всі мешканці Сходу України змалюють образ російського храму, абсолютно не підозрюючи, що це — святиня іншого народу. Це явище типове для усієї України і навіть для непоодиноких місцевостей Галичини, Буковини та Закарпаття, де масове насильство над церквою розпочалося лише після Другої світової війни.

На жаль, інерція цих руйнівних акцій діє в Україні і в наш час. До її чинників подекуди додалися і міжконфесійні чвари, які іноді зумовлювали підпали й вандалізм. Скажімо, збудовану 1512 року унікальну церкву в селі Кобилецька Поляна розібрала та спалила в 1994 році православна громада на чолі зі священиком, аби її не встановили на іншому місці греко-католики. У 1996 р. на Поліссі в селі Товстий Ліс згоріла єдина вціліла церква козацького бароко. Таких прикладів чимало. Однак турбує ще й інше: сучасні відбудови й спорудження церков в Україні часто (свідомо чи несвідомо) провадиться у чужому, невластивому для української традиції стилі. Так, останнім часом постало чимало північних, себто російських церков навіть на Львівщині, у Карпатах та Закарпатті (Ужгород, Турка). Тривожно, але на це влада не звертає належної уваги.

Сьогодні ведеться чимало дискусій щодо відбудови Десятинної церкви. Чомусь ніхто не порушує питання відбудови заново в Києві мазепинської церкви Богоявлення, або „Великого Миколи“. Нав’язана Україні Церква Московського патріярхату і далі виконує просовєтські політичні функції.

За десять поколінь тотального нищення української сакральної архітектури і нав’язування синоїдальних взірців удалося з Церкви, яка формувала обличчя, світогляд українського народу та характер духовної і матеріяльної культури, створити Церкву, що служить імперській меті. Боротьба за Церкву триває, але не на користь Української самостійної держави. За два роки незалежности України (1999—2001) було втрачено церков більше, ніж у Першу світову війну. Більшість пам’яток архітектури стала жертвами конфесійної боротьби.

Державам-завойовницям України за десятки поколінь терором, голодомором, методичним знищенням Церкви, національних святинь, еліти, селянства, приниження усього, що пов’язано з українською мовою, культурою, багатовіковим зомбуванням населення удалося створити пасивну, інертну щодо національно-визвольного руху людину; породити страх і покірність перед окупантом, „подяку“ за те, що „сьогодні не так страшно, бо є хліб, немає війни“; порушити психіку та розірвати багатовікові традиції (почуття відповідальности дітей за своїх батьків, пошану до могил предків тощо); знищити основні засади української моралі та любов до рідної Церкви й землі.

Україні необхідні силові національні рішення щодо відродження рідної мови, Церкви та культури. „Толерантна“ поведінка виправлення становища, яке склалося, є безрезультатна й згубна. Вона веде до знищення українського етносу і вигідна нашим ворогам. Треба на офіційному рівні заборонити в Україні будівництво церков, архітектура яких не має нічого спільного з матеріяльною та духовною українською традицією i не символізує національної архітектурної спадщини України.

Ярослав Тарас

1 Щербаківський В. Деревляні церкви на Україні: їх типи // Записки НТШ.— Львів, 1906.— Т. LXXIV.— С. 10.
2 Центральний державний архів вищих органів державної влади і управління України в Києві, оп. 1, спр. 48, арк. 298—311.
3 Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні: В 2-х ч.— К., 1995.— Ч. 2.— С. 155.