РОМАН ЯРЕМІЙЧУК. "У русских нет Родины"

Політика радянських часів була продовженням політики Російської імперії — розширення територій, переміщення росіян на нові землі.

Індустріалізація 30-х років минулого сторіччя, боротьба „с украинским кулачеством“, три голодомори суттєво змінили національний склад в Україні. Мільйони росіян стали проживати і працювати на нашій землі. Міста спочатку сходу та центру, а після Другої світової війни і заходу України заполонили російським людом. Це була добре спланована та ретельно виконана багаторічна робота. Була поставлена задача не лише заселити наші землі росіянами, а і навічно закріпити їх за Росією. Паралельно йшло виселення українців у Сибір, Далекий Схід, Казахстан. Вичавлювалася українська мова, перекручувалася історія. Українська мова маргіналізувалася, ставала непрестижною для вжитку у громадському житті, освіті, науці, культурі. Вища школа практично стала російськомовною. Ще у далекі 50-і роки минулого століття викладання майже всіх предметів у технікумах та інститутах на заході України було переведено на російську мову. Бо йшла підготовка для спрямування більшості випускників на роботу на „неосяжные пространства нашей Родины“, а випускників таких же спеціальностей через союзні Міністерства та Держплан спрямовували на роботу в Україну. Ніхто не питав учнів технікумів та студентів інститутів в Україні володіють вони російською мовою чи ні — мусили її вивчити та засвоїти.

Переміщенні росіяни почували себе не дуже комфортно серед „инородцев“. Я колись чув розмову двох жінок, які зустрілися в Івано-Франківську після кількох років розлуки. На запитання однієї з них, як їй живеться почув у відповідь „хорошо, если бы не эти местные“. А „местными“ скрізь були „инородцы“ — українці, казахи, узбеки, чеченці, азербайджанці.

Це створювало бар’єр між росіянами та корінними народами. Але якщо „инородцев“ заставляли знати російську мову, то переміщені росіяни не обов’язково мали знати мову корінних народів. Це зафіксовано навіть в результатах перепису в СРСР (1981рік), де 90 відсотків узбеків заявили про знання російської, а лише 6 відсотків росіян, що жили в Узбекистані, знали узбецьку мову. В Україні володіли українською лише 30 відсотків росіян. Навіть два-три покоління росіян,що жили в Україні, не володіли українською.

Деколи це приймало дуже страшну форму. Так, 20 червня 2012 року (я цю дату зафіксував у своєму щоденнику) я став свідком однієї розмови біля військового шпиталю на вулиці Гагаріна у Сімферополі, коли один з пацієнтів голосно сказав: „я ненавиджу желтых, черных и хохлов“ і ніхто з його співрозмовників на це не зреагував. А інший росіянин сказав, що він ніколи не буде користуватися українською мовою.

Можливо, що хтось з кримчан запам’ятав одну з радіопередач у 2009 році, у якій один з слухачів сказав, що колись він любив українські пісні, а тепер він їх ненавидить, бо вночі весь ефірний час заповнений ними. Це робилося тому, що згідно з якимись розпорядженнями зверху у Криму половина ефірного часу мала відводитись українській мові.

Я не зустрічав росіян, які говорили би, що їхня Батьківщина — це Псковська, Вологодська, Пензенська чи інша земля. Зате чув,що далекі Курильські острови, Україна, Башкирія, Кавказ — це „исконно русские земли“. Думаю, чому навіть найбідніший росіянин з глибинки підтримував царів та більшовиків? Бо знав, що може у будь-який момент ступити своєю ногою на нові завойовані землі.

Живе і працює у Криму журналіст К., який задовго до анексії Росією Криму називав Україну Хохляндією, а українців хохлами або малоросами. Коли заходила розмова про депортацію кримських татар, то він не лише їх називав зрадниками, а і захищав тих росіян, яких, за його словами, насильно пересилили з центральної Росії в Крим. Різниця між цими переселенцями була в тому, що переселені кримські татари, чеченці, інгуші, калмики поверталися з боротьбою на рідні землі, а прийшлі росіяни, що заселили чужі їм оселі та землі, і не думали повертатися у свої рідні краї.

Росіяни стверджують, що українська мова лише діалект російської, а тому треба знати лише російську мову і тоді ніяких проблем не буде. Нам практично відмовляють в існуванні своєї мови, історії, культури.

Росія самознищує своє коріння, бо росіяни легко розстаються зі своїм задля хоча би хоч трохи кращого життя, ніж у своїй „пензенщині“.

В нинішній Росії зосереджені величезні природні багатства — нафта, газ, золото, ліс, прісна вода, але ці багатства не принесли того рівня життя, яке є у тих народів, що цих багатств не мають, для прикладу хоча би маленької Фінляндії. Бо порівняння рівня життя, освіти, створених сучасних технологій у Фінляндії і Росії далеко не на користь останньої. До речі,у Фінляндії є дві державні мови — фінська і шведська, хоча шведи складають лише одну десяту від чисельності фінів. Але на будь яку роботу, хоча би навіть двірником, не візьмуть фіна, якщо він досконало не володіє шведською і навпаки шведа, якщо він не володіє фінською.

Хіба би у нас були б якісь мовні проблеми між росіянами та українцями, якби у нас діяли подібні закони?

Сьогодні Путін демонструє патологічну ненависть до українських громадян, а його телебачення — до усього українського. Чому? Тому, що він наляканий тим величезним піднесенням народу проти злодійства, проти корупції, проти усього зла, що принесли з собою його ставленики — януковичі-азірови. Путінська політика щодо своїх сусідів нагадує ситуацію, коли мужчина ґвалтує дівчину, що його не хоче, лише для того, щоби ніхто інший не взяв би її заміж.

Сьогоднішніх росіян не тягне на свою рідну землю, бо вони її давно втратили. Зате у них є територія для проживання, що стала для них „иссконно-русской“.

У 1990 році я бачив передачу з Риги, у якій одна жінка плакала перед екраном, що її звільняють з роботи через незнання латиської мови. Коли московський кореспондент спитав її, скільки років вона живе в Ризі і почувши у відповідь двадцять років задав її питання „І ви за ці роки не могли вивчити їхньої мови?“ Відповіді на це питання не було.

Подібна розмова відбулася у 1995 році у Криму, коли жінка-геолог приїхала з Ташкенту шукати роботу в Україні, бо її звільнили з роботи через незнання узбецької мови, хоча вона народилася, дістала професійну освіту саме там. Коли її запитали чи не могла би вона повернутися на свою рідну землю-пензенщину, то відповіла, що там у неї нема ні рідних, ні близьких та і рідного села її батьків уже нема.

Хоча при необхідності будь яка людина досить швидко вчить іншу мову. Запам’ятався такий випадок у Польщі: на ринку в Перемишлі одна з продавщиць голосно і активно закликала нас купити її товар. Але з ледь помітної інтонації я догадався, що вона не полька. З подальшої розмови виявилось, що вона росіянка і приїхала до Польщі три місяці тому з Одеси. На запитання, чи знає вона українську мову ця жінка відповіла: „А зачем?“ Оця відповідь пояснює, чому українські росіяни не знають української мови.

Нинішня страшна війна в Донбасі, розв’язана Путіним проти України забрала життя з обох сторін більше десяти тисяч людей. І одною з причин цієї війни була і мовна політика Росії. Вся біда багатьох росіян у тому, що у них замість „Родины“ є територія для проживання і на цій території їм треба утриматись будь-якою ціною. Росіяни стали жертвою і царської Росії, більшовиків, і Путінського клану. Російський етноцентризм подібний до поведінки зозулі,що підкладає своє яйце в гнізда інших птиць,виштовхуючи існуючі там яйця за межі гнізда.

Нічого доброго це не принесло ні Росії, ні росіянам. Нинішня Росія не є уособленням новітніх технологій, не може бути привабливою для свого та інших етносів.

Пройде небагато часу і з тих мільйонів росіян, що живуть за межами Росії, частина повернеться на свою історичну Батьківщину, частина стане повноцінними громадянами інших держав, а ще частина буде себе відчувати чужинцями в інших державах. Доля цих людей буде трагічною.

Роман Яремійчук, інженер-нафтовик