Українська Церква, за влучною характеристикою В. Щербаківського, була „душею волелюбного народу, народу артиста і поета, і часто у хвилини знесилення, суму, жалю і зневаги змушувала його звертати увагу на церкву, куди можна було ховатися зі своїми скорботами, виливати свою нудьгу, свої жалі перед Голготою, де можна було набиратися сили й енерґії для нової, завзятішої і ще тяжчої боротьби за волю, за добробут, за щастя рідного краю“[1].

Особливе місце займала церква в добу Гетьманщини. Найінтенсивніше містобудівельна і архітектурна діяльність велася у Середній Наддніпрянщині й на Північному Лівобережжі, Слобожанщині та прилеглих до них областях.