Усупереч поширеній думці про шкідливість ілюстрацій у дитячих виданнях („Що ж залишиться для самодіяльности дітей при читанні, якщо навіть за чужою думкою, за думкою автора, діти будуть йти не своїм умом, а умом художника, який вмішався в процес їх внутрішньої роботи?“[1]) українські видавництва взялися друкувати для дітей книжки з ілюстраціями, а серед них Івана Франка. Незважаючи на матеріяльні проблеми видавців, чимало книжок було багато оформлено вже наприкінці ХІХ ст. На початку ХХ ст. вони почали виходити навіть із кольоровими ілюстраціями. І це, як казав М. Таранько, були „дорогі видання, роблені за кордоном“[2].
Питання оформлення дитячих видань неодноразово виносилося на сторінки багатьох українських часописів. До своїх висновків С. Сірополко, К. Малицька, М. Гнатишак долучали досвід дослідників дитячої книжки загальноєвропейського рівня. Будучи певними в тому, що „діти далеко ліпше запам’ятають собі науку, котру самі витягнули з огляданих на рисунку предметів і ситуацій і віднесуть більшу користь з так здобутих відомостий“[3], вони звертали увагу на виконання малюнків. Усі без винятку говорили про те, що твори „мусять бути правдиві, артистично виконані. Без того краще їм не бути. Поганий малюнок тільки зіб’є з пантелику дитину, зовсім не пособить їй розуміти текст, а хиба заплутає […] У дитячому журналі мусять бути малюнки, а не карикатури. Карикатура в дитячій книзі — се отрута“[4]. Вони повинні „містити в собі приступну дітям моральну ідею [...] мають розвинути в дитині естетико-моральне почуття, поширити її світогляд, збільшуючи обсяг її понять та уявлень“[5]. Високі вимоги до ілюстрування дитячих видань стало основою залучення видавництвами до співпраці кращих художників того часу.
